Франко іван якович фото
Цього дня 166 років тому, 27 серпня 1856 року, народився визначний український поет-інтелектуал Іван Франко. Його особисте життя було не менш яскравим і насиченим, ніж літературна та політична діяльність. Не будучи завидним нареченим, Франко харизмою та рідкісним ліричним даром підкорював жіночі серця майже так само успішно, як і знаходив проблеми з владою на свою гарячу голову.
…За короткий час Іван Франко втратив усіх, кого любив і хто дуже любив його: у дев’ять років він втратив батька, у п’ятнадцять – померла бабуся Людвіга, у шістнадцять – мати, за рік – двоюрідна сестра… Стрімка втрата найближчих людей затвердила його свідомості якийсь взаємозв’язок між любов’ю та смертю.
Захистом від майбутніх потрясінь стало бажання уникати надзвичайно сильної емоційної прихильності, а якщо вона виникала – негайно спровокувати близьку людину на розрив.
Коли ж почуття опановувало ним з найбільшою силою, він вважав за краще завдавати коханим… біль: як тільки жінка відповідала взаємністю, передчуття нестерпного страждання відразу охоплювало його. Страждаючи, він змушував страждати інших, щиро вважаючи, що вдалий шлюб – це свого роду виграш у лотерею. Але хто дасть гарантію, що щасливий квиток дістанеться саме вам? І що залишиться, коли згасне цей палючий жар кохання? Роздратування? Ненависть? Взаємні закиди? І що в такому разі захистить від цього?
Відповідь далася не одразу: головне – стримати обопільні претензії і не чекати від дружини більшого, ніж вона може дати. А тепло дружніх почуттів, що зігріває, взаємна повага і терпимість до недоліків один одного зроблять шлюб міцним. Але чи так сталося, як хотілося?
…Узимку 1885 року Іван Франко вперше опинився у Києві. Нарешті він побачив те, про що так багато читав і чув – Лавру, Софію, Андріївську церкву… Під час прогулянок містом енергійний тридцятирічний галичанин вражав друзів-киян своєю ерудицією та знаннями, натхненно та діловито розповідаючи про минуле Русі. Тут, у Києві, він хотів знайти кошти для видання нового літературного журналу в Галичині українською мовою, а знайшов… майбутню дружину – Ольгу Хоружинську, сироту з бідної дворянської родини Харківської губернії, «толстовку» за переконаннями, випускницю Харківського інституту шляхетних дівчат і вищих жіночих курсів при інституті, що прирівнювалося до жіночого університету та давало право стати вчителькою. Познайомилися вони у будинку, де збиралася тоді волемірна київська молодь, у друга Франка – історика та етнографа Є. Трегубова, дружиною якого була старша сестра Ольги.
Гаренька, смішлива, сповнена енергії та веселого гумору, вона грала на фортепіано, досконало володіла французькою, німецькою, англійською та здавалася молодому інтелігенту з Австро-Угорщини «гідною кандидатурою» для створення сім’ї.
Франко не приховував своєї зацікавленості дівчиною, тим більше, що ось уже майже десять років у себе на батьківщині він безуспішно намагався знайти ту, яка б повністю відповідала його вимогами.
А вони були високі! По-перше, його дружина насамперед має бути помічницею та другом. По-друге – українкою, із вищою освітою. По-третє – гарною. До того ж повинна мати передові погляди на шлюб і сім’ю.
Але його землячки, галичанки, не особливо прагнули пов’язати свою долю з молодим революціонером, який кочує з в’язниці до в’язниці, виступає за вільне кохання і схильний вважати традиційну галицьку родину «цвинтарем почуттів».
Зовнішність поета не відповідала уявленням галицьких панночок про ідеал чоловічої краси! Яскраво-рудий, з рідкою борідкою і ластовинням молодик з хворими, вічно сльозливими очима, здавалося, був приречений на жіночу неуважність… Дівчатам подобалися міцні кароокі брюнети з густою шевелюрою і пишною бородою. Недбалість в одязі, якусь «занудність» у розмовах – то ні про яке кохання з першого погляду не могло бути й мови!
Проте відсутність привабливої зовнішності цей «дивний Франко» цілком компенсував поетичним даром, глибоким знанням жіночої психології та неймовірною сили харизмою. Читаючи його пронизану глибоким переживанням лірику, жінки й уявити не могли, що їх автор зовсім не Аполлон і навіть не кароокий брюнет. І тому при першій зустрічі з ним вони зазвичай відчували сильне розчарування.
Але Ольга майже одразу звернула на нього увагу. Було в ньому щось особливе: західна культура, глибокий інтелект… Ще в Інституті шляхетних дівчат її цікавили лекції про Галичину і ця австрійська провінція видавалася їй «чимось ідеальним».
Після першого ж знайомства в будинку сестри вона із захопленням розповідала своїм подругам про нового знайомого. Про те, що він людина передових поглядів, письменник, революціонер і на жінку дивиться насамперед як на товариша по боротьбі.
– Але ж це нудно, – говорили подруги. – А як же кохання?
І все ж таки можливість стати для галичанина-філософа дружиною-соратницею спокушала дівчину більше, ніж мрії подруг про тихе сімейне щастя.
– Але чуттєва, сексуальна сторона кохання не може бути основою для шлюбу! – повторювала Ольга слова свого нового кумира.
І була цілком згодна з тим, що це «низинно». Що жінка з погляду цього кохання є не що інше як «м’ясо».
– А хіба можна любити “м’ясо”? – Запитувала вона, сміливо слідуючи поглядам молодого баламута.
Так, справді, статевому коханню Франко протиставляв загальну любов до всіх людей, а особливо до всіх нещасних і знедолених, як почуття більш високе та святе. Він хотів бачити за дружину не наложницю, а соратницю, друга, з яким можна разом вчитися і працювати. Молодий, не обтяжений громадськими забобонами інтелектуал, він мріяв про нове галицьке суспільство, в якому жінки зможуть реалізувати себе нарівні з чоловіками.
Після від’їзду він написав Ользі довгого листа, в якому виклав свої погляди на сімейне життя, щоб з’ясувати, чи погодиться вона з ними, – інакше їхній шлюб не матиме сенсу.
А за деякий час наважився зробити пропозицію. Але несміливо, у листі. І досить туманно:
«…Що б Ви сказали, якби якийсь галичанин, наприклад я, звернувся б до Вас із проханням стати його дружиною?..»
Написав і про те, що вона матиме можливість поряд з ним зайнятися справою, стати його вірним другом і помічницею. І ні слова про кохання! Лише ухильне: «Кохання? Як бути із ним? Ах, Олю, люба Олю, та хіба ж ця любов дається лише розумом, знанням? Хіба вона не приходить через ніч, не виростає із тихої симпатії? Зрозуміло, що взаємна повага, схожість думок і переконань дають їй тривалу і надійну опору, поле для розвитку та зростання, це все так, але це справа дуже особиста, яка не має нічого спільного з першим проявом цього почуття…»
Лист загалом досить холодний і розважливий: «У Галичині – були б тільки руки, а роботи всякої достатньо знайдеться: і в школі займатися навчанням дітей, і на літературній чи науковій ниві…»
Замінити кохання спільною громадською діяльністю? Втім, для тогочасної молоді в цьому не було нічого незвичайного.
Одним із джерел теоретичних поглядів на такий шлюб став роман Миколи Чернишевського «Що робити?». Саме він став своєрідною Біблією для людей передових поглядів. Історія фіктивного шлюбу, покликаного звільнити головну героїню роману від тиранії сім’ї, розбурхував уяву. У світлі нової моралі розлучення не тільки не засуджувалося, а й віталося: якщо між чоловіком і дружиною немає кохання чи любовні почуття згасли, вони не повинні мучити одне одного взаємними звинуваченнями. Книга сприймалася подібно до релігійного одкровення, без тіні іронії. Але найбільше Франка у всій цій історії приваблювала думка про комуну, де немає найманих робітників і господарів, про спільну працю на благо людства: «нові люди» з ранку працюють, увечері веселяться, а «хто не напрацювався вдосталь, той не приготував нерв, щоб відчувати повноту веселощів».
Саме ідея спільної праці та творчості стала для Івана головною. Тому що силу почуттів (і почуттів взаємних!) Франко вже відчув у юності до сестри свого близького друга – розумної та освіченої красуні Ольги Рошкевич. Саме їй поет присвятив ІХ вірш зі збірки «Зів’яле листя»: «Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі, незгоєні рани, невтішні жалі…»
Тоді двадцятирічний Іван офіційно просив у батька Ольги, греко-католицького священика, її руки. Незважаючи на те, що в Австро-Угорщині чоловік вважався повнолітнім лише у двадцять чотири роки, а дівчина – у двадцять, його пропозиція була прийнята. Батьки Ольги сподівалися, що на Івана чекає після закінчення Львівського університету блискуче майбутнє. Вирішили, що молоді будуть вважатися зарученими, а весілля відбудеться після того, як Іван закінчить навчання та отримає посаду.
І ось, коли здавалося, що щастя близько, – раптовий арешт! Усі були розгублені. Переконували себе, що сталося прикре непорозуміння… Поета виключили з університету, сім місяців він провів у тюремних катівнях. Батько нареченої зрозумів, яке життя чекає на його дочку поруч із цим революціонером-соціалістом, – і заборонив Івану з’являтися на порозі їхнього будинку!
Далі все було, як у романі! Закохані почали зустрічатися таємно, писали один одному листи… І нарешті Ольга прийняла рішення цілком «на кшталт часу»: вийти заміж «по Чернишевському» – і уклала фіктивний «приятельський» шлюб з О. Озеркевичем, другом Франка, сподіваючись здобути свободу і можливість зустрічей із коханим…
І раптом – тяжке розчарування: закоханий до того Іван раптом… відходить убік. Мотивація? Вона проста: він не вартий такої жертовності і може лише зіпсувати життя коханої жінки!
Ольга Рошкевич до кінця своїх днів не змогла забути поета. Не змогла й вибачити його. І все ж, доживши до глибокої старості, горда галичанка незадовго до смерті на колінах просила свою сестру Михайлину, щоб та поклала Франкові листи їй у труну, під голову, як найцінніше, що було в її житті. Прохання було виконано – і Ольга забрала з собою в могилу списані розгонистим почерком аркуші паперу – потаємне свідчення їхніх з Іваном стосунків, – виключивши таким чином безглуздість вигадок і тлумачень.
…Згодом місце Ольги Рошкевич у серці поета зайняла красуня-полячка Юзефа Дзвонковська. Незважаючи на те, що дівчина відповідала поетові взаємністю, про весілля з нею не могло бути й мови. Франко отримав категоричну відмову. Пізніше він дізнався, що жорстокосердя Юзефи було пов’язане зовсім не з її норовистим характером: дівчина знала, що важко хвора, і нікого не хотіла прирікати на страждання.
І все ж найкращі ліричні твори Франка (зі збірки «Зів’яле листя», повість «Маніпулянтка») були присвячені не Ользі Рошкевич і не Юзефі Дзвонковській. За іронією долі, їхньою адресаткою стала малоосвічена і зовсім не інтелігентна служителька поштового відділення Целіна Журовська, яка не любила поета.
Життя творчих людей так дивно влаштоване, що саме кохання нещасливе, нерозділене, розбурхує уяву незадоволеністю бажання і своєю недосяжністю, породжує найчудовіші рядки. Ну як тут не повірити Фройду, який стверджував, що «невдоволені бажання – це рушійні сили мрій»?!
Щоранку рудоволосий молодик свердлив поглядом віконце, за яким, видаючи пошту, щебетала пані Ціля; переслідував її мовчки, супроводжуючи після роботи мало не до самого дому.
А трохи згодом Целіна почала отримувати анонімні листи з палким зізнанням. Списані розгонистим почерком аркуші вона читала із задоволенням – гарно викладено. Але коли дізналася, що їхній автор – той вогненнорудий нав’язливий залицяльник, засмутилася… По-перше, він рудий, та ще й русин, а вона віддавала перевагу полякам і брюнетам, а по-друге, у нього ні даху над головою, ні копійки за душею, до того ж люди казали, що цей Франко якийсь неблагонадійний, у в’язниці сидів… Їй, Целіні, такий ні до чого… І взагалі – через нього одні неприємності: приніс нещодавно їй якусь книгу, а начальниця, побачивши її в руках Целіни, трохи з роботи не звільнила.
Якось Ціля зауважила, що її переслідувач кудись зник… А за півроку, взимку, вона знову побачила свого шанувальника, але вже не одного, а разом із незнайомкою – привабливою молодою брюнеткою. На пошті казали, що Франко збирається одружитися. «Ну нарешті закінчилися мої муки!» – подумала Целіна. Її – так. А його? Фантом цієї недосяжної красуні ще довгі роки переслідував Франка у важкі хвилини його подружнього життя.
…Звістка про заручини Франка з Ольгою Хоружинською швидко облетіла Львів. Як? Та хіба тут мало порядних дівчат? Але Івана й так долали сумніви щодо правильності свого вибору. Він навіть радився зі своїми львівськими та київськими друзями, чи одружитися йому з «закордонною українкою». Нарешті, після довгих «безсонних ночей і передуманних днів», Франко у листі до Хоружинської наважився написати про розрив їхніх стосунків, висловивши побоювання, «хоч би як їхній шлюб не став покупкою кота в мішку з обох боків, а їхнє весілля не послужило б прологом у важкій, страшній драмі»…
Відповідь Ольги здивувала його своєю спокійною розважливістю: «…Я Вам не нав’язуюсь, я сама зумію жити і заробляти собі на шматок хліба. На мою думку, залишається одне: якщо за такого порядку речей Ви бажаєте відмовитися від своєї думки, то я Вас не утримую. І краще буде, якщо ми дамо один одному спокій і розлучимося назавжди». Як не дивно, саме така реакція дівчини підштовхнула Франка до того, щоб змінити своє рішення та залишити пропозицію руки та серця в силі.
– Ольго, ти не знаєш, що твориш… – нашіптували з усіх боків родичі Хоружинської. – Він не такий вже ідеальний, як здається … Тобі з ним буде важко: ти вихована в інших традиціях і умовах!
Так, їй було над чим подумати… І все ж – геть сумніви, Ольга не відступила: так, вона стане дружиною Івана Франка, адже вона його любить! Заради Івана вона готова бути і господаркою, і дбайливою матір’ю, і вірним другом.
І Ольга пише нареченому, що все обдумала, зважила і готова стати його дружиною, хоч і розуміє, що життя з ним на неї чекає нелегке. «За ваш лист я маю хоч трохи полюбити Вас…» – відповідає їй Франко.
Хоч трохи… Невже їй не можна сподіватися на більше? Чому? Іван не кривив душею: у його серці не було кохання. Були симпатія, закоханість, дружба. Але кохання не було!
Ольга сподівалася, що зможе «любити за двох», зробить те, на що не наважилася ще жодна жінка у його житті, – стане його надійною опорою. І він тоді віддасть їй не «трохи», не крапельку, а все своє кохання, без залишку. Та й як це можна любити – трішки?
Весілля відсвяткували 16 травня (4-го за старим стилем) 1886 року, вінчалися у Павлівській церкві у Києві. Залишився запис про це у церковній книзі: «4 травня. Наречений – австрійський підданий, літератор, Іван Якович Франко, греко-уніатського сповідання, тридцяти років, першим шлюбом; наречена – дочка титулярного радника Федора Васильовича Хоружинського дівчина Ольга, православного віросповідання, двадцяти двох років, першим шлюбом».
Цей шлюб став першим «всеукраїнським соборним шлюбом», який поєднав долі двох українців, які жили з різних боків австрійсько-російського кордону.
«Ми маємо навчитися відчувати себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів», – напише пізніше Франко. Ідея об’єднання Галичини з «Великою Україною» стала лейтмотивом весільних тостів. Було багато гостей, молодих вітали, бажали здоров’я, щастя, успіху, дітей. Хтось крикнув «гірко», і наречений розгубився, не знаючи, що робити (на його батьківщині такої традиції тоді ще не було). Тоді йому підказали… А Ольга після поцілунку розплакалася…
Все було не так! Вона колись мріяла про четвірку білих коней, про білу фату, що майоріла на вітрі від їхнього швидкого бігу… Але нічого подібного не було. Перед самим виходом до вінця Франко побачив у бібліотеці Є. Трегубова один документ, що його зацікавив, і тут же у весільному фраку (взятому напрокат) почав його уважно вивчати, ледве не спізнившись на церемонію. Коні не знадобилися – церква знаходилася поруч, лише за кілька кроків від квартири.
Першу шлюбну ніч молодята провели у вагоні поїзда: після застілля їм довелося поспішно зібратися та виїхати до Львова. Франко передбачав, що крамольні тости можуть мати наслідки. І не помилився – вже наступного дня розпочалися арешти.
У Львові звістку про одруження Франка на «росіянці» зустріли з ворожістю. І молоді були змушені жити відчужено, як пустельники. Пройшов рік. Ольга чекала на дитину і незадовго до пологів вирішила з’їздити до родичів до Києва. Після від’їзду дружини Франко несподівано для себе зауважує, що вже почав сприймати її як частину себе, йому не вистачає Ольги, він сумує. Це було нове для нього почуття щодо дружини. Кохання?.. Прихильність?.. Восени 1887 року з’являється первісток, Андрій. І Франко пише вірш-подяку дружині, який так і залишився єдиним, присвяченим їй, – першим і останнім:
«Спасибі тобі, моє сонечко,
За промінчик твій – щире словечко!..»
Після Андрія, один за одним, у сім’ї з’являються ще троє дітей – Тарас, Петрусь та Гандзя. У їх тісній квартирці стало суєтно і галасливо: граються діти, приходять і йдуть гості, ночують і їдять друзі та студенти. Треба було мати залізні нерви, щоб у таких умовах жити і працювати. Тепер Франко працює ночами, коли йому ніхто не заважає: всі вщухли – і в будинку нарешті настає довгоочікувана тиша.
Про народження доньки та тодішню сімейну атмосферу Франко дещо іронічно написав у листі до свого друга М. Павлика: «У мене вдома благодать: дочка народилася, дружина хворіє, з кухаркою вічні сварки, діти кричать, грошей треба багато, а нема, одним словом, голова тріщить, і робити нічого не хочеться…”. Ганнусі всього місяць від народження, а Ольга вмовляє чоловіка їхати до Відня захищати докторську дисертацію, незважаючи на те, що ще не зовсім оговталася від пологів. Вона не втрачає надії на те, що все налагодиться , якщо чоловікові вдасться здобути вчений ступінь, і тоді йому точно дадуть місце у Львівському університеті, а сам Франко вважав це марною тратою часу, але поступився дружині.
Ольга намагалася створити чоловікові всі умови для роботи: уклавши дітей спати, йшла до його кабінету, там вони разом обговорювали та планували роботу. Її цікавило усе, що цікавило чоловіка. Ольга не тільки у всьому допомагала Івану, а й сама намагалася не відставати від нього: робила літературні переклади з німецької, англійської, французької; для жіночого альманаху “Перший вінок” написала етнографічне дослідження про бойки. Навчилася цілком пристойно готувати. Для дітей та чоловіка – тільки здорова та свіжа їжа. А які великодні паски у неї виходять! Це ж ціле таїнство – з особливим задоволенням замісити тісто, чекати, коли воно підійде… Хлопчаки ходять навшпиньки, щоб «не злякати» – тільки маленькій Ганнусі дозволено з’являтися на кухні. А як вона любить разом з Іваном та дітьми бувати на його малій батьківщині – у Нагуєвичах! Купання в річці, «босі» прогулянки лісом, риболовля – улюблені заняття Івана… Здається, що щастя – ось воно – рукою подати, є всі передумови для того, щоб воно відбулося… Але щось не спрацьовує…
Грошей, як і раніше, катастрофічно не вистачає – сім’ю переслідують злидні. 1893 року Франко захистив дисертацію, але викладати в університеті йому так і не довелося – далося взнаки час, проведений у в’язницях, у нього почалася найважча форма поліартриту, яка призвела з часом до паралічу рук. Колись перед весіллям Франко вважав, що його заробітку вистачить, щоб прогодувати сім’ю. Але тепер зрозумів, як помилявся.
Тут, у Галичині, Ольга залишалася чужою. Що б вона не зробила, все розглядалося «через лупу». Непрактична, не вміє господарювати. У будинку їсти нічого, а вона на останні гроші видає журнал «Життя і слово». Дітей одягнути нема в що – а вона збирає гроші на друге видання «З вершин і низин». Поета жаліли його друзі та близькі, вважаючи, що, одружившись з «чужинкою», він вчинив щонайменше нерозумно. Погана господиня, вона не може забезпечити чоловікові гідне спокійне життя… Та й куди їй, сироті, колишній курсистці, яка виховувалась у «казенних закладах», змагатися з «інтелігентними хазяйновитими галичанками», яких з дитинства вчили смачно готувати, вишивати, приймати гостей, стежити за дітьми, навчати їх закону Божому… Постійно нашіптували про невірність чоловіка…
1898 року Франко отримав національну премію – 1 000 гульденів – на честь 25-річного ювілею його наукової та літературної діяльності. На домашній раді вирішили додати до цієї суми гроші, що залишилися від посагу Ольги, взяти позику в банку і побудувати власний будинок – набридло блукати чужими кутами. З початком будівництва спокій та мир у сім’ї остаточно зникають. Ольга взяла на себе керівництво будівництвом будинку, найняла людину, яка б займалася підбором і закупівлею матеріалів, контролем виконання робіт. Але він виявився нечесним на руку – крав та обманював, бачачи непрактичність господарів. Знесилена вічними торгами та сварками, Ольга все більше зривалася, стала нервовою, роздратованою.
І коли будівництво будинку було завершено, вона зажадала, щоб його повністю оформили на неї. Хронічне безгрошів’я зробило її підозрілою. А після того, як вона віддала всі свої гроші на будівництво будинку, її не залишало дивне відчуття беззахисності, ніби ґрунт пішов з-під ніг. Адже всі ці роки їх виручали відсотки, які одержують із вкладених у банк грошей.
Злидні і хвилювання останніх років згубно позначилися на психічному здоров’ї жінки: вона почала боятися людей, з усіх кутів їй здавались очі, сповнені ненависті, чулося зміїне шипіння. Свого часу родичі Ольги приховали від чоловіка схильність до нервових зривів, що передалася їй у спадок. Вперше Франко помітив дружину ознаки нервового розладу після перенесеної нею операції на сліпій кишці. Хвороба стала прогресувати, коли почалися нападки на чоловіка після публікації його статті про подвійну мораль поляків «Піє зради» та збірки «Мій ізмарагд». А потім ці укуси взагалі перейшли у відверте знущання: письменникові не давали можливості працювати, перед вікнами виставляли опудало з написом «Іван Франко», писали непристойності на дверях… Не зміг цього витримати і сам Франко. Він опинився на межі серйозного нервового розладу. Руки перестали його слухатись, очі почали сліпнути… Відчуваючи, що в хаті відбувається негаразд, діти намагалися не шуміти, не розуміючи, чому батько днями лежить у темній кімнаті.
Здоров’я письменника одужало, проте ця хвороба з’явилася лише першим випробуванням у черзі наступних безрадісних подій. У Ольги почали дедалі частіше повторюватися нервові зриви. Вона вже не могла господарювати, як раніше: нелегка ноша домашніх обов’язків тепер лягла на Ганнусю. Ольга годинами сиділа, дивлячись на одну точку, іноді перечитувала німецьких філософів або згадувала про щасливий і безтурботний час навчання в Інституті благородних дівчат, згадувала своїх подруг і знайомих, сестер… Часто думала про те, як вона грала на концерті та за свою гру на фортепіано здобула нагороду від самого царя. У такі хвилини вона ставала спокійною та умиротвореною, але ненадовго. Своєї доньки під час чергового нападу Ольга могла заявити:
– Ти мені не дочка. Я стовпова дворянка, а ти хлопка!
…Біда прийшла несподівано. Це сталося все в тому ж проклятому травні. Останньою краплею в чаші горя стала загибель улюбленого сина Андрія в 1913 році – далися взнаки наслідки давньої травми голови, отриманої в дитинстві. Рана загоїлася, але почалися епілептичні напади. Незважаючи на хворобу, Андрій успішно закінчив філософський факультет Львівського університету, захистив докторську дисертацію та був першим помічником батька, який, сам не в змозі писати пальцями, диктував Андрію свої роботи. За рік після смерті сина Ольга потрапляє до психіатричної лікарні.
…Все життя Франко шукав ідеал жінки та кохання, але у заданих ним самим же параметрах. І не знайшов… У зрілі роки він прийшов до того, що життя не можна зводити до доктрин і формул – воно набагато складніше і різноманітніше. А катастрофа сімейного життя стала розплатою за шлюб «не з любові, а з доктрини». Але як не дивно, саме ця невідповідність між формулами, які пропагував Франко, і життям, яке йому довелося прожити, між реальним і вигаданим, і виявилося невпинним джерелом його думки та натхнення. «Маючи іншу дружину, – зізнавався він в одному з листів Агатангелу Кримському, – я міг би досягти більшого…»
Пережита сімейна драма знову кинула Франка в обійми «прекрасної листоноші» Целіни. Так-так, тієї самої Целіни, образ якої не залишав Франка довгі роки. Тільки тепер вона була пані Зигмунтівською, вдовою з двома дітьми. Письменник прийняв її і… взяв на повний зміст.
Час, проведений разом, дав зрозуміти, що Целіна ніколи не була йому близькою людиною. Франко з полегшенням зітхнув, коли вона покинула його будинок, і остаточно переконався, що любив він не її, а мрію про неї. Проте це не завадило жвавій вдові претендувати на роль «найголовнішого кохання поета» і без сорому совісті вимагати «компенсації» – будиночок у Брюховичах, який вона отримала вже за радянської влади.
…Іван Франко не дожив до свого шістдесятиріччя лише три місяці. У травні 1916 року його не стало. Вмирав він важко – поряд не було ні коханої жінки, ні дітей: син Тарас був тоді у російському полоні (йшла Перша світова війна), Петро – на фронті, дочка перебувала у Києві (працювала у військовому шпиталі), а Київ був відрізаний від Львова глуха стіна бойових дій.
Після смерті чоловіка Ольга жила сама в порожньому будинку, який тепер став меморіальним музеєм «великого Каменяра». Вона займала дві маленькі кімнати з кухнею. Колись у хаті кипіло життя, а зараз у гулких порожнечею кімнатах залишилися жити тільки його спогади… Її рідко хтось навідував. Ольга часто брала до рук фотографії своїх рідних – матері, батька, сестер і братів, – притискаючи до впалих грудей дорогі обличчя; з очей котилися сльози по виснаженому постарілому обличчю.
Вмираючи, вона журилася тільки про одне – про те, що вони з Іваном повінчалися у травні. Адже все найстрашніше в її житті відбувалося саме цього місяця. Поховали дружину письменника на Личаківському цвинтарі у Львові, за пам’ятником Франка, де каменяр рубає скелю.
– Її життя пройшло в тіні Франка – так у його тіні й поховано, – говорили люди, які знали Ольгу…
Підготовлено за матеріалами журналу “Караван історій”
Дивіться також:
Леся Українка — суперзірка, яку ми досі не знаємо
Марія Заньковецька і Микола Садовський: історія кохання головної української зіркової пари XIX століття
франко іван якович фото
Многим Иван Франко известен из школьной программы как выдающийся украинский писатель и поэт, переводчик и общественно-политический деятель. Он был гением, обладавшим колоссальными, энциклопедическими знаниями и феноменальной памятью, в совершенстве владевшим 14-ю языками, имевшим неординарное мышление и мировоззрение. Однако, помимо всех талантов и заслуг, он был, прежде всего, человеком, в жизни которого было много любви, страсти и разочарований. Кто они – возлюбленные гения? В нашем обзоре собраны самые интересные и малоизвестные факты из личной жизни известного писателя.
Иван Труш. Портрет Ивана Франко. 1940 г.
Если хорошенько вдуматься, то можно прийти к ошеломляющему выводу: даром человеку ничто не дается в жизни. Какая-то странная закономерность прослеживается в том, что все гении расплачиваются за талант, доставшийся им от Бога. Вспомним великих писателей, поэтов, художников, которые ушли из жизни очень рано. Мало того, даже та часть жизни, отведенная некоторым из них, была настолько мучительной из-за физических страданий, что даешься диву их душевной силе, твердости и несокрушимости...
Так и Иван Франко, хотя и прожил почти 60 лет, однако последние 12 из них очень тяжело болел. В результате инфекционного ревматоидного артрита возникли значительные проблемы со здоровьем – его руки были деформированы и парализованы. Это превращало литературную деятельность писателя в настоящую пытку. Но, даже в таком тяжелом состоянии, благодаря невероятной силе духа, он работал титанически, каждый день надиктовывая свои произведения сыновьям. Свой избранный путь Франко не оставлял вплоть до последних дней жизни, как и подобает трудолюбивому «каменяру» – каменотесу – он шлифовал все «камни», преподнесенные ему судьбой.
Иван Франко - выдающийся украинский писатель и поэт.
К слову сказать, количество литературных трудов писателя внушает уважение своими размерами – это практически 6000 различных произведений, некоторые из которых не изданы и по сей день. Что любопытно, в советские времена труды Ивана Франко издавались в 50 томах, хотя на самом деле они могли бы составить 100-томник. Спросите, почему не издали? Да вероятно, по причине того, что произведения украинского деятеля не должны были превышать самое «весомое» собрание сочинений Ленина в 55 томах.
Немного из биографии гениального писателя
Иван Франко в юные годы.
Родился Иван Яковлевич Франко (1856-1916) в Галиции в семье зажиточного крестьянина-кузнеца, который был на тридцать три года старше матери будущего гения. Она происходила из обедневшего рода Кульчицких. Из шестерых детей, родившихся в семье, выжили только трое сыновей. Знания одаренному мальчику сызмальства давалась очень легко, и родители, видя в нем большие задатки, приложили все усилия, чтобы сын получил хорошее образование.
Иван Франко среди учащихся третьего класса Дрогобычской гимназии (во втором ряду – первый слева). Фото 1870 год.
Однако Иван очень рано остался сиротой: отец умер, когда мальчику было девять. Шестнадцатилетним - он остался и без матери. Так, совсем юным оказался Франко на попечении у отчима, который, будучи прагматиком и человеком здравого смысла, понимал, что Иван наделен большим талантом и ему, во что бы то ни стало нужно продолжать учебу. К слову, между Франко и отчимом на всю жизнь сохранились теплые дружеские отношения.
Еще, обучаясь в гимназии, Иван проявил феноменальные способности. Он мог почти дословно повторить товарищам часовую лекцию преподавателя; знал наизусть всего Кобзаря; домашние задания по польскому языку нередко выполнял в поэтической форме; глубоко и на всю жизнь усваивал содержание прочитанных книг, а также мог философски сформулировать свое отношение к прочитанному.
Иван Франко. 1875 год.
Круг его чтения уже в то время составляли произведения европейских классиков в оригинале. А его личная библиотека гимназиста состояла из почти 500 книг на различных европейских языках. После окончания гимназии зарабатывал на хлеб репетиторством. В 1875-м стал студентом философского факультета Львовского университета, из которого был отчислен в связи с арестом.
Иван Франко занимался философией, экономикой, журналистикой, литературоведением, языкознанием, этнографией, собирал украинский фольклор. Если и говорил о каких либо науках, то всегда только компетентно. Говорят, неплохо пел и мог к музыке написать слова.
Фото, которое никогда не публиковалось в советское время из-за присутствия на нем Михаила Грушевского. В первом ряду слева направо: Мария Грушевськая с дочерью, Стефания Левицкая, М.Грушевский; во втором: Іван Труш, Северин Данилович, І.Франко.
Что же касается общественно-политической деятельности, то в молодости писатель под влиянием Михаила Драгоманова, исповедовал социалистические идеи, за что несколько раз был арестован. Но со временем Франко отошел от социализма, достаточно критически оценив идею коммунизма Маркса и Энгельса: «Эта идеология приведет к созданию супертоталитарного государства, в котором одна часть населения превратится в тюремщиков, а вторая - в узников». К слову сказать, в свое время Франко, изучив немецкий язык, перевел "Капитал" Маркса на украинский язык. Так, что он точно знал, о чем говорил.
А вот к работам вождя мирового пролетариата Владимира Ильича относился совершенно без интереса. И естественно, что в советское время эти политические взгляды писателя не афишировались.
Женщины в жизни Франко
Писатель всегда особую роль отводил женщине в своей жизни, поэтому откровенно заявлял: "Значительное влияние на мою жизнь, а значит, и на мою литературу имели мои отношения с женщинами". Также Иван Яковлевич говорил, что в его жизнь "трижды являлась любовь", хотя явно лукавил - женщин у него было гораздо больше. Но все же настоящие чувства он испытал только к троим.Ольга Рошкевич
Ольга Рошкевич.
Первой любовью юного Франко была дочь священника - Ольга Рошкевич - девушка, хорошо образованная, владевшая несколькими иностранными языками, собиравшая фольклор и имевшая собственные печатные работы. Познакомились молодые люди, когда 18-летний Иван пришел в дом своего друга по гимназии, который оказался родным братом Ольги.
Их отношения хорошо воспринимались близкими девушки. Дело чуть было не дошло до официальной помолвки. Родители Ольги надеялись, что Ивана ждет после окончания Львовского университета блестящее будущее. Однако вскоре претендента на руку их дочери неожиданно арестовывают за участие в тайной организации и исключают из университета. Разумеется, что после 7-месячного заключения отец Ольги категорически запрещает дочери всякое общение с юным бунтарем. Но, запрет не остановил дочь, и она продолжала переписываться и встречаться с Иваном тайно.
Иван Франко (в центре) с Ярославом Рошкевичем и Ипполитом Погорецким. Дрогобич, 1875 год.
После второго ареста, отец поставил окончательную точку в отношениях юных влюбленных. И Ольге пришлось выйти замуж за священника Владимира Озаркевича, с оговоркой - фиктивно. Девушка, решила, что таким образом ей удастся, покоряясь воле родителя, получить свободу. Перед свадьбой она писала любимому: "Не думай, что я тебя забыла! Ты никогда из моей головы не уйдешь – все будет тесно связано с тобой, твоей работой, твоими мыслями".
И действительно, первое время супружеской жизни Ольга близко не подпускала к себе своего супруга, спала в отдельной комнате, имела полную свободу действий, встречаясь с Иваном. Но вскоре сам Франко отказался от этих жертвенных отношений, и брак Ольги превратился в настоящий.
А Ольга Рошкевич до конца своих дней не cмогла забыть поэта. Дожив до глубокой старости, незадолго до смерти умоляла свою сестру, чтобы та положила письма Франко ей в гроб, под голову, как самое ценное, что было в ее жизни. А всех тех произведений, которые писатель посвятил своей первой любви, и вовсе было не счесть.
Новые увлечения Франко
Окончательный разрыв с Ольгой, буквально надломил Франко, и он пошел во все тяжкие. Почти одновременно наш герой завязал несколько романов с приглянувшимися ему женщинами, среди которых были поэтесса Юлия Шнайдер (псевдоним – Ульяна Кравченко); учительница, писательница, общественный деятель - Климентина Попович и представительница известного рода Белинских - Ольга.Иван Франко.
Однако из всех троих лишь только Ольга серьезно собиралась замуж за Ивана. Если верить слухам, она даже успела сшить свадебное платье. Однако свадьба не состоялась. А причиной разрыва скорее всего стало то, что Франко связался с известной социалисткой Анной Павлик. Но и с Анной у Франко не склеилось - девушка ему отказала, по причине того, что замуж вообще не собиралась.
Юзефа Дзвонковская - прекрасная панночка со смертельной болезнью
Юзефа Дзвонковская.
Второй настоящей любовью биографы Франко называют Юзефу Дзвонковскую, которую встретил в Станиславе (ныне Ивано-Франковск). Умная, красивая и неприступная полька из благородной семьи тут же пришлась по душе 27-летнему писателю. И он решает: вот она – женщина, которая должна стать его женой. Однако у Юзефы оказалось на этот брак совершенно иное мнение, и она отказывает Франко... Позже он узнал, что жесткий отказ Юзефы был связан вовсе не с ее норовистым характером: девушка в то время уже знала, что тяжело больна, и никого не хотела обрекать на страдания. И действительно, Дзвонковская не дожила даже до тридцати лет, умерев от туберкулеза.
Поэт ей посвятил несколько своих стихотворений и рассказов.Целина Зигмунтовска, в девичестве - Журовска
Целина Журовска.
Третью свою любовь – польку Целину, Франко встретил на почте, где та была служащей. Писатель безответно влюбился в прекрасную девушку, и буквально стал "ходить за ней по пятам", засыпая анонимными любовными посланиями, которые она читала с большим удовольствием. Но, когда узнала, что их автор - огненно-рыжий навязчивый ухажер, очень расстроилась.
К слову сказать, внешность поэта совсем не соответствовала представлениям польской барышни об идеале мужской красоты! Ярко-рыжий, веснушчатый молодой человек с больными, вечно слезящимися глазами, был совершенно не в ее вкусе. Девушку привлекали сугубо брюнеты. Да и к тому же перспектива связать свою судьбу с бедным молодым революционером, кочующим из тюрьмы в тюрьму, ее абсолютно не привлекала.
Тем не менее, отсутствие привлекательной внешности этот «странный Франко» всегда компенсировал поэтическим даром, глубоким знанием женской психологии и невероятной силой харизмы.
Иван Франко.
Но, и этот факт не особо повлиял на Целину, она вскоре вышла замуж за полицейского комиссара, родила от него двоих детей, но быстро овдовела.
Как ни странно, Франко и Целина не переставали общаться всю жизнь. Он помогал вдове решать дела, давая деньги и мудрые советы. Впоследствии поселил ее с детьми в своем доме как экономку. А когда умер, уже его сын поддерживал пожилую женщину, когда-то отвергнувшую его отца.
Об удивительных отношениях Ивана и Целины так писал биограф Франко: "Еще третья женщина сыграла большую роль в жизни Франко. Это была почтовая сотрудница, которую увидел поэт на почте и воспылал к ней большой любовью, хотя никогда к ней не приближался. Все указывает на то, что эта любовь была фантазией, воображением Франко. Эта идеальная женщина в представлении Франко не выдала себя в жизни ничем выдающимся, не была ни писательницей, ни общественным деятелем, была совсем обычным, естественным человеком, а все-таки Франко из-за нее страдал очень сильно. Проявлением этой любви стали "Увядшие листья". Были и другие произведения, посвященные странной третьей любви Франко".
Ольга Хоружинская - единственная жена гения
Иван Франко и его жена Ольга Хоружинская-Франко.
Франко было уже за тридцать, когда оказавшись впервые в Киеве, познакомился с Ольгой - девушкой из хорошей семьи, дочерью титулярного советника. Хоружинская была родом из Харькова, там же окончила институт благородных девиц. Красавица с дипломом учителя владела несколькими иностранными языками и невероятно играла на фортепиано.
Хорошенькая, смешливая, полная энергии и веселого юмора, она показалась молодому интеллигенту из Австро-Венгрии «достойной кандидатурой» для создания семьи. Поэтому, покидая Киев, Франко сказал, что будет писать ей. И между молодыми людьми завязалась длительная переписка, даже о свадьбе они договорились в письмах.
Это известный факт, что писатель не пылал страстью к своей избраннице. Они оба это осознавали. И достоверно неизвестно что же заставило людей из разных миров, не охваченных страстью, связать свои жизни. Хотя отчасти, свой брак Франко воспринимал «символично». Ведь он – представитель Западной Украины – женился на представительнице Восточной Украины. Что это как не воплощение идеи единения всех украинских земель, думал он.
В письме другу он писал: "На нынешней моей женщине я женился без любви, а из доктрины, что надо жениться на украинке (то есть надднепрянке), и тем более образованной курсистке... Но это зря. Суженую и конем не объедешь".
Хоружинская же без памяти влюбилась в Франко, который к тому времени имел ужасную репутацию. Ольга надеялась, что сможет «любить за двоих». А у того видать до тла выгорела душа от неразделенных чувств. Он был искренне покорен интеллигентностью Ольги, ее неординарным умом и образованностью, но не более того. Разумеется, Ольга это чувствовала, но все равно согласилась стать его женой.
Историческое венчание состоялось в мае 1886 года, в Павловской церкви Киева, где сохранилась запись в церковной книге: « 4 мая. Жених – австрийский подданный, литератор, Иван Яковлевич Франко, греко-униатского исповедания, тридцати лет, первым браком; невеста – дочь титулярного советника Федора Васильевича Хоружинского девица Ольга, православного вероисповедания, двадцати двух лет, первым браком». Этот брак стал «всеукраинским соборным браком», который соединил судьбы двух украинцев, живших по разные стороны австрийско-российской границы.
Дети Ольги и Ивана Франко: Андрей, Тарас, Петр и Анна. 1902 год
Молодожены после венчания выехали во Львов, который встретил Ольгу Федоровну весьма враждебно. Так навсегда в Галиции она осталась иностранкой, не умевшей вести как надо хозяйство, ухаживать за мужем и детьми. Кроме того, семье приходилось очень туго в материальном плане, так как Франко был первым украинским писателем, который зарабатывал на жизнь исключительно литературным трудом. Вскоре один за другим в семье Франко родилось четверо детей. И нехватка денег стала еще более катастрофической, семью буквально преследовали «злыдни».
Женщина, которая всю жизнь шла рядом, оставаясь в тени гения
Надо отметить, что, Ольга Федоровна, невзирая на некоторую холодность мужа по отношению к ней, активно помогала ему. Она во всем пыталась поддержать мужа – даже когда ее приданное, в виде денег на покупку «семейного гнездышка» во Львове, благоверный потратил на издательское дело. Супруга жертвовала всем, чем могла - терпела нужду, ревновала Ивана к другим женщинам, но искренне радовалась тому, что именно она его половинка.Это она настояла на том, чтобы писатель окончил университет, а спустя два года в 1893 году защитил диссертацию в Вене. Они так надеялись, что Франко после защиты получит место преподавателя в университете, но не случилось – дало о себе знать время, проведенное в тюрьмах, у Ивана Яковлевича началась тяжелейшая форма полиартрита, которая привела к параличу рук.
Андрей Франко в школьные годы и во время учебы в гимназии.
С годами на почве постоянных переживаний у Ольги Федоровны все чаще и чаще стали происходить неврозы. Последней каплей, переполнившей чашу, стала трагическая смерть их первенца Андрея в 1913 году. Он был убит случайно брошенным камнем. Нелепая смерть окончательно подкосила здоровье женщины.
Петр с женой Ольгой. / Тарас Франко 1916 год.
После трагедии Ольга Федоровна попадает в психиатрическую клинику с душевным расстройством. Она даже не присутствовала на похоронах мужа в 1916-м, потому как вышла из больницы значительно позже. Умерла несчастная женщина летом 1941 года. Похоронили ее на Лычаковском кладбище Львова, за памятником Каменяру, где каменотес рубит скалу. Все говорят: всю жизнь в тени Франко проходила, так в его тени и похоронена…
Однако в этой истории поражает, больше всего то, что этой самоотверженной женщине, матери своих четверых детей, верной помощнице и соратнице, достойно несшей все тяготы жизни, писатель посвятил всего одно стихотворение. И это при том, что другим посвящал иногда целыми циклами... И все же странная штука - жизнь.
Памятник на могиле Ивана Франко.
В продолжение темы о жизни, любви и страданиях гениальных украинских литераторов, читайте: Несбывшиеся мечты и неразделенная любовь: Трагическая феерия в жизни гениальной поэтессы Леси Украинки.
Понравилась статья? Тогда поддержи нас, жми:
Іван Франко - класик української літератури №2
Франко Іван Якович народився 27 серпня 1856 року в с. Нагуєвичі Дробецкого повіту. Помер 28 травня 1916 у Львові у віці 60 років. Український письменник, публіцист і поет, вчений, перекладач, політичний і громадський діяч, доктор філософії, діючий член Наукового товариства імені Т. Шевченка, почесний доктор Харківського університету.
Подвиг Івана Франка.
Франко - великий класик український літератури №2 після Т. Г. Шевченка, який прославив Україну в образі Каменяра так, що його талант і велич світового рівня визнали:
в СРСР - його ім'ям в 1962 р. було перейменоване місто Станіслав - обласний центр в УРСР, що стало Івано-Франківськом; в незалежній Україні - на купюрі в 20 гривень фото Франка; в сучасній Росії ім'ям Франка названі вулиці в Москві, Тулі, Уфі, Калінінграді, Тамбові, Липецьку, Пермі, Чебоксарах, Іркутську і ряді інших міст сучасної Росії; у Канаді ім'я Франка носить вулиця в Монреалі, а у Вінніпезі встановлено пам'ятник роботи Ігнащенко; у Казахстані вулиця у м. Рудний Костанайської області так само носить ім'я Івана Франка; ще за життя Івана Франка його твори були перекладені на німецьку, російську, польську і чеську мови.Таке світове визнання Франка, як і його захоплення марксизмом (хоча пізніше він почав його затято критикувати), викликало зворотну реакцію у ряду націоналістичних діячів незалежної України, а серед масового кола українських читачів зросла байдужість, а в окремих випадках - майже неприхована неприязнь до самого Франка і зневажливе ставлення до його спадщини. Ким для нас є Іван Франко? Відповісти на це питання неможливо без знання того, ким він був у свій час для Галичини та всієї України.
Іван Франко почав працювати на благо України в 1873 р., починаючи з літератури. Пізніше він працював на науковій ниві як громадський і політичний діяч, як журналіст, і скрізь, де треба було, працювати на благо народу. На початку своєї кар'єри Іван Якович Франко був відомий зовсім не як письменник, а як економіст;
Слова Івана Франка
вивчав проблеми, які тим чи іншим чином виникали у зв'язку з відміною панщини, а також запровадженням капіталістичних відносин на селі. Так, не тільки теоретично, а й на практиці намагався роз'яснювати вчення Маркса - Енгельса про створення додаткової вартості, показуючи це на прикладі видобутку солі в Нагуєвичах і т. п. У статті "Що таке поступ?" (1903 р.), даючи загальну характеристику поглядів Енгельса на майбутнє соціалістичного суспільства, Франко писав:
Слова Івана Франка про вчення Енгельса
Час показав вірність прогнозів Франка щодо майбутнього держави, яка будувалась за основним положенням марксистської теорії. Ці прогнози разюче збігаються із загальними контурами адміністративно-бюрократичної системи, що діяла в Україні протягом 70 років;
у 1904 році Іван Франко передбачив те, що відбувалося в Україні за 70 років панування радянської системи. Він писав, що якби здійснити комуністичну програму, то це було б "заперечення всяких вільних робітничих союзів", це була б "однаково примусова праця для всіх, було б створення примусових армій, особливо для землеробства". Автор "Мойсея" 90 років тому писав про "всесильність комуністичної держави, зазначену у всіх 10-х точках комуністичного маніфесту, у практичному перекладі це означало б тріумф нової бюрократії над усім її матеріальним і духовним життям".Позицію, яку займав Іван Франко в останні роки свого життя, можна назвати націоналізмом. Він добре відчув різницю між марксистською теорією і практикою національних рухів. Висунуті Марксом і Енгельсом гасла "Пролетарі всіх країн, єднайтеся" та "Робітники не мають Вітчизни" передбачають міжнародний характер робітничого і соціал-демократичного руху. Зате національні рухи, за словами Франка, висувають на перше місце інтереси "одиночної нації" як найбільшої одиниці, яку людина може обійняти своєю працею.
Вірші Івана Франка
Читаючи твори Івана Франка, переконуємося, що письменник був проти національного і соціального поневолення. У 1887 році він надрукував казку “Як русин топтався по тому світі”, де вірно описав політику Росії щодо України.
Іван Франко очима художника Юрія Журавля.
Портрет Івана Франка у виконанні Юрія Журавля
Відомий український художник і аніматор Юрій Журавель зобразив Івана Франка.
Іван Франко і соціальні мережі.
Сторінка, присвячена Івану Франку, в соціальній мережі Facebook.
Сторінка у соцмережі "Однокласники".
Група, присвячена Франку, в соцмережі "Вконтакте".
Біографія Івана Франка.
1875 рік - закінчив гімназію в Дрогобичі, став студентом філософського факультету Львівського університету; активна видавнича та громадсько-політична діяльність Франка, а також його листування з Михайлом Драгомановим призвели до арешту письменника за звинуваченням у приналежності до таємної соціалістичної спілки; 1880 рік - заарештований вдруге за звинуваченням у підбурюванні селян проти влади; 1881 рік - співвидавець журналу "Світло"; 1882 рік - після закриття "Світла" працює в журналі "Зоря" і газеті "Діло"; травень 1986 року - побрався з Ольгою Хоружинською; 1888 - працював у журналі "Правда"; 1889 рік - заарештований втретє за свої зв'язки з наддніпрянцями; 1890 - за підтримки Михайла Драгоманова Франко стає співзасновником Русько-Української радикальної Партії; 1908 рік - відзначається значне погіршення стану здоров'я письменника. Проте він продовжує працювати; 26 травня 1916 року Іван Франко помер; 31 травня 1916 року похований у Львові на Личаківському кладовищі.
Могила Івана Франка у Львові
Організатором похорону виступав Кость Левицький.
У Івана Франка було три сини. Один з них, Андрій, помер у віці 26 років. Двоє інших, Петро і Тарас, стали письменниками. Була й дочка Ганна, також українська письменниця, публіцист і мемуарист.
На телеканалі "Інтер" про Івана Франка зняли документальний фільм. У проекті "Великі українці" Святослав Вакарчук розповідає про Івана Франка. Телеканал Інтер, 2008.
Увічнення пам'яті Івана Франка.
1962 рік - місто Станіслав було перейменовано в Івано-Франківськ; на честь Івана Франка в безлічі міст України названо вулиці і площі; на його честь названо астероїд 2428 "Каменяр"; в пам'ять про Івана Франка було відкрито безліч пам'ятників в Україні і за кордоном. Зокрема, в Івано-Франківську є пам'ятник і бюст Івану Франку; 27-29 липня 2012 року в н. п. Нагуєвичі відбувся музично-творчий фестиваль "Франко Фест"; в с. Криворівня Верховинского району відкрито музей імені Івана Франка, в якому виставлено безліч речей, яких торкалася його рука; ще один музей - в с. Лолін; у Калуші - будинок-музей родини Франка; Національний літературно-меморіальний музей імені Івана Франка у Львові; 2006 рік - монета із зображенням Франка; Марка, номінал якої становив 70 копійок; 2003 рік - зображення Франка на 20-гривневій купюрі;Як часто користувачі Яндекса з України шукають інформацію про Івана Франка в пошуковій системі?
Як видно з фото, користувачі пошукової системи Яндекс у вересні 2015 цікавилися запитом "іван франко" 7169 разів.
А за іншим графіком, можна простежити, як змінювався інтерес користувачів Яндекса до запиту "іван франко" за останні два роки:
найвищий інтерес до даного запиту був зафіксований в грудні 2013 року (близько 18,7 тисячі запитів); найменше інтересу було проявлено у вересні 2014 року (близько 3,9 тисячі запитів). ← Назад
Фотографії Івана Франка
Іван Якович Франко. 1890 р.
1903
Іван Франко. 1870 р.
Іван Якович Франко. 1881 р.
1913
1890
1875
1881
1886
1890
1896
1896
1903
1904
1910
1910
1913
1913
Портрети Івана Франка
В.Савін. Портрет І.Франка, 1956 р.
